Форум » Большой зал » "Маскарад" Вряд ли это фик, но... » Ответить
"Маскарад" Вряд ли это фик, но...
Jozef Joshima Takagi: Название: Маскарад; Автор: Jozef Joshima Takagi; Саммари:Этот текст был написан после прочтения мной "ГП и ф.к." (года четыре тому). Сейчас он кажеться недоработаным, наивным и серым, но я все равно обрадовалась когда нашла его и решила, что кому-то из вас может быть интересно; Дисклаймер: если найдете сходство... то прототип пренадлежит Роулинг *набираю и громко скриплю зубами";
Ответов - 9
Jozef Joshima Takagi: Маскарад В той день йшов сильний дощ. Так ніби хтось прийшовши додому з воістину королівського балу перевдягнувся в домашнє, і сівши у звичне крісло в темній кімнаті відкрив своє серце. Лише темряві, що панувала довкола. Як і сотні людей в цей же час (а вже наближалась шоста вечора), чоловік збирав потрібні папери зі столу обридлі за цілий день, мабуть, щоб опрацювати їх вдома. Хоча важко було помітити на вічно сіро-блідому обличчі якісь прикмети змученості, чи в абсолютно пустих чорних очах певну роздратованість. Ні. Не було навіть крихти саможаління, чим так захоплюються люди віддаючись своїй природі. Завжди добре, ретельно виконував свої обов’язки на роботі. Ніколи менше і ніколи більше. Лише те до чого змушував його статус, його обов’язки. Майже завжди в чорному, з чорним смоляним волоссям, дещо довшим ніж те, що легко сприймається від людини в його положенні; про нього можна було сказати лише те, не надто товариський, злегка зверхній, впевнений в своїх діях чоловік. А так… Посередність. Але траплялись моменти, коли попри всю практично нереальну врівноваженість, відчувалась у ньому змога зробити щось таке… Щось, що чомусь зовсім не хотілось уявляти. І тоді від нього майже фізично віяло холодом. Жоден м’яз на байдужому обличчі міг не скоротитись, але один і той самий його вічний вираз здавалось сам по собі набував рис жорстокості і неймовірної зневаги. Таке траплялось вкрай рідко, але кожен зі знайомих цього чоловіка хоч раз відчував це на собі. Тому навряд чи хтось сильно побивався через схильність до самотності чоловіка, і коли бачили такий його погляд незмінно вважали це якоюсь помилкою, грою світла, чи власною перевтомою. І все так же незмінно силкувались забути неприємний випадок. Вийшовши з будівлі, в якій перебував щодня з восьмої ранку до шостої вечора він відкрив свою парасолю, і попрямував вулицею в протилежний від автобусної зупинки бік. Нічим не виділяючись з загальної маси сірого одягу, пустих очей та квітчастих парасоль йшов чоловік. Тільки парасоля в нього була чорна, а не в квіточках. Таке ж насичено-чорне довге пальто, і очі, аж занадто майстерно-пусті очі. Два бездонних чорних тунеля. Якби хтось зараз у них хтось подивився то мабуть запитав би себе, чи вони ще живі. Але факт, що в очі йому ніхто не дивився був беззаперечним. Вже дуже давно ніхто не дивився. Такий високий, худий, холодний, самодостатній. Здавалось, що в цьому тілі, в цій голові немає місця для чогось такого природного, чогось такого, що є у всіх, але тільки не у нього. Чогось такого, відсітність чого вже давно забрала тепло в його рук. Він був ніби створений для цього вечора, і був з ним у повній гармонії. Бо все одно не гриміло, не було блискавок. Лише якийсь здавлений дощ.
Jozef Joshima Takagi: * * * Я стояла перед своїм будинком і чекала машину. Мені повинні були привезти папери, щоб я їх переглянула і підписала. Звичайний контракт, але за станом здоров’я я не могла зустрітись в якийсь інший спосіб. Я стояла під дашком свого під’їзду, і спостерігала за тим, як зменшується потік людей, і все сильнішає дощ. Він був якимось глухим, а окремі краплі, здавалось, долетівши до землі не розтечуться в чергову калюжу, а увіп’ються в землю довгими крижаними голками. За кілька хвилин люди зникли з вулиці всі до останнього. Лише дощ періщив по всьому, ніби сотні бісенят відбивають степ на труні сонця. Остаточно змерзнувши я відчула, що тепер мене починає огортати холодом з середини і ще за кілька хвилин щоки вкрились хворобливою червінню, а руки дрібно трусились від вже занадто високої температури. Наплювавши на роботу і документи я розвернулась, щоб йти додому, і раптом відчула вагу чиєїсь руки на своєму плечі. Чомусь мене пройняв неймовірний жах. В повному заціпенінні я не змогла обернутись. — Це Ви? – Пролунав густий, заспокійливий голос. Зовсім незнайомий з нотками просто-таки неймовірно давно втраченої надії. Перше бажання зірватись з місця, побігти, закричати були вбиті в зародку. — Так. Це я. – не впізнаючи власного, чомусь далекого голосу сказала я. Не відомо нащо так вчинивши, адже я не знала напевне кого шукає мужчина в мені забилось, запульсувало дике бажання, щоб він шукав саме мене. Щоб цей надтріснутий, переповнений болем голос не перепросився і не пішов. Не знаючи для чого, мабуть щоб ще раз його почути я, ретельно приховуючи відтінки… Які могли б все зіпсувати задала найважливіше питання в моєму житті: — А Ви шукаєте мене? Чомусь не могла говорити „ти”, бо в голосі в доторку руки до мого плеча я відчувала силу, набагато більшу за мою, і якусь вагомість. Навіть страх. Але страх був моїм. Сказавши це я вся напружилась чекаючи відповіді. Ми досі стояли не поворухнувшись і я не бачила його, а він бачив мене лише зі спини. Трохи прокашлявшись, але все одно хрипло: — Якщо ви… Так. Вас. Я рвучко обернулась і перед самим носом побачила бліду шию. Виявляється ми стояли так близько, що я одразу всім тілом притислась до нього. Переді мною стояло уособлення болю. Давнього та нового, пекучого та тупого. Безмежного відчуття провини та потреби… В чому? В опіці? В піклуванні? Ні. В теплі. Все моє тіло продовжувало горіти ненормально високою температурою. Обидві руки я піднесла до його обличчя так, щоб він відчував їх, але вони не торкались його. І подивилась в очі. „А чи вони ще живі?” Промайнула думка, але занадто швидко, щоб бути обміркованою. По його обличчю з голови стікали краплі дощу, за кілька метрів лежала відкрита парасоля і папка з мокрими паперами. Рівне, майже по плечі, ледь закручене на кінцях волосся волого поблискувало, ніби створюючи бар’єр до його думок. І тут мене пройняв страх: „Може я роблю щось не те? Може цей чоловік… О боже, як важко називати так цю людину. Очі...". На мить вони закрились і з-під мокрих вій викотилась сльоза. якби не вона ніяк не можна було здогадатись що він відчуває. Але не можна було й не здогадатись. Я не забирала рук від його обличчя. — Тепло. Господи, як тепло. – ніхто не знав чи він так лише подумав, чи цей шепіт дійсно зірвався з губ. Губи. Ледь розтулені, яскраво (хворобливо?) червоні на блідому, замученому обличчі. Я більше не могла дивитись, не могла відчувати цього дикого страждання. „Хто Ти?! Де Ти? Ти дійсно тут, плачеш поряд зі мною? Ти Бог? Ти Сатана? Демон? Ангел? Хто?!!!” Мабуть я теж подумала надто голосно. Бо він почув. Його довгі, білі пальці майнули до моїх очей і витерли їх („мокрі? Я плакала?). Дуже швидко, ніби боячись не встигнути його губи впились в мої і запевнили мене, що я живу. Лише губи, і на диво чітка ясність думок: „Я ніколи не зможу існувати без них. Він ніколи не зможе існувати без мого тепла”. В ту ніч під дикий, перший крик обох було скинуто лише дві речі. Зранку на підлозі ми знайшли мою вічно усміхнену маску і твою дико-пусту пелену очей.
Jozef Joshima Takagi: интересно было бы услышать отзывы
Завулон: У вас дуже яскрава мова (хоча присутні помилки в пунктуації, але загальне враження вельми приємне) Світ Роулінг майже не відчувається, так , ми можемо викладати думки щодо того, хто є головними персонажами, проте мені особисно вважається, що це тут не саме найголовніше. Jozef Joshima Takagi пишет: цитатаВ ту ніч під дикий, перший крик обох було скинуто лише дві речі. Зранку на підлозі ми знайшли мою вічно усміхнену маску і твою дико-пусту пелену очей. а ось за це респект. Мабуть ця фраза і спонукала написати відгуг )) Заради цього і варто було читати. невеличке прохання - будь ласка, виправте помилки в шапці.
Jozef Joshima Takagi: Завулон Стосовно помилок... перепрошую. Ви навіть не уявляете наскільки мені приємно було почути Вашу думку. Захотілось сісти і писати-писати-писати... Дуже дякую.
Jozef Joshima Takagi: В шапці я виправила, що знайшла. Ніби все.
Таня Геллер: Ой.. а на русский можно перевести .. до чего ж любопытно
Jozef Joshima Takagi: Таня Геллер "решила погордиться, а потом подумала: "не рановато ли?... решила - рановато." Постараюсь сегодня или завтра выложить. Только с русским у меня еще хуже...
Завулон: А попробуйте тогда для русского поискать бету. Потому что язык оригинала весьма богат на удачные обороты и будет жаль потерять что-то при переводе.
полная версия страницы